Під стінами в рядочок вишикувалися лікарі і медперсонал. Це коридор пошани, яким до операційної провозять ту, яка помираючи, рятує інших. Хвилина мовчання і скорботи, а ще – глибокої поваги. Це вчинок, який дає надію іншим.
Про це розповіла засновниця громадської організації «Всеукраїнська платформа донорства «іDonor» Ірина Заславець на особистій сторінці у Facebook.
Він стоїть у куточку при вході в лікарню. На вигляд йому немає і двадцяти. Майбутній священик. Дуже молодий і згорьований.
Вночі він втратив маму. Вона померла від крововиливу в мозок. Їй було усього 47.
Все життя її родина, а це медики, знала – у голові жінки аневризма. Це “бомба” сповільненої дії, яка щомиті може вибухнути. І два дні тому це сталося.
Попри усі спроби її врятувати, лікарі виявилися безсилими. І тоді вони ухвалили найтяжче в життя рішення – віддати органи найріднішої людини для порятунку інших. Це зробили мама, брат і син, який стоїть у куточку.
Він затримався у лікарні, бо хотів почути два слова: хто ті люди, кого зараз рятує його мама. Це йому потрібно, щоб трішки втамувати біль.
Лікар ділиться: їх аж четверо. Двоє, ті, що житимуть із нирочками мами, із Тернопільщини, чоловік і жінка – 47 і 35 років. Серце битиметься у грудях 45-річного одесита, а печінка врятує життя 39-річній мамі з Житомира.
Хлопець плаче, але каже: так мало бути, так вирішив Бог. І просить лише потім сказати два слова – як усе минуло.
У цей час у коридорі лікарні ще одна до болю щемлива мить. Під стінами в рядочок вишиковуються лікарі і медперсонал. Це коридор пошани, яким до операційної провозять ту, яка помираючи, рятує інших.
Хвилина мовчання і скорботи, а ще – глибокої поваги. Це вчинок, який дає надію іншим.
“Я їм дуже вдячна. Мені, звісно, шкода, що так вийшло з їхньою близькою людиною, для них втрата, для мене – знахідка. Нехай пробачать мене”, – витираючи сльози, говорить Олена. У неї відмовляє печінка – цироз. Трансплантація – єдиний шанс жити.
Каже: дочекатися органа в Україні навіть не мала надії. Боїться, але робить це заради 11-річної доньки. На екрані телефона – її фото. Вона не знає, де зараз мама: “У мене дівчинка… я не можу її лишити одну”.
Ще одну дівчину, Віру, ту, яка чекає на нирочку, зустрічаю в коридорі. Ноги тремтять і підкошуються. Вона страшенно боїться операції. Багато років Віра на діалізі, ниркова недостатність і цукровий діабет, з кожним днем їй все гірше і гірше. Але вона налаштована: після операції у неї буде нове життя. Вона планує закохатися і стати мамою. Кажу, що триматиму за неї кулачки. Йду в операційну.
Там як ніколи багато людей. Одразу кілька команд лікарів. Це історичний для Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги міста Львова день – вперше в Україні в одному закладі пересаджуватимуть серце, нирки і печінку. Останню на Західній україні трансплантуватимуть також вперше.
Допомагати у цьому із Києва приїхали лікарі Національного Інституту хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова на чолі із Олександром Гриненком. Це буде їхня четверта посмертна трансплантація печінки за останній рік і за усе життя. Після перерви у більш, як десятиліття, такі операції в Україні почали виконувати лише цьогоріч. Перша була у липні.
Поряд – традиційно команда Інституту серця МОЗ України під керівництвом Бориса Тодурова. Це буде дев’ята операція за цей рік для них і десята для України.
Серце забирають найперше, потім нирки і печінку. Вона величезна – найбільший орган в тілі людини – і пересаджувати її найскладніше.
Усі чотири органи у боксах розносять операційними. Усі чотири трансплантації відбуваються одночасно.
Першим свій удар у новому тілі робить серце. Я називаю цю мить “магією”, а лікарі, усміхаючись, кажуть: професіоналізм.
Потім рожевіють нирочки – ними проходить кров, вони працюють.
З печінкою все довше. Чотири години іде на те, щоб лише дістати хворий орган. Ще більше часу, щоб прилаштувати новий.
За вікном уже вечір, на підвіконні фото чоловіка. Дуже символічне. На ньому Альберт Старлз, американець, який розпочав трансплантації печінки.
“Йому теж було непросто, як і нам. Але він зміг”, – каже Олександр Гриненко.
Вони теж змогли. Опівночі Олену перевели у реанімацію. На ранок усі четверо прийшли до тями. Почався перший день їхнього нового життя.
“Це був найкращий наш рік, – прощаючись із Олегом Самчуком сказав Борис Тодуров, – але наступний буде ще успішнішим”.
“Бо у нас хороша команда”, – відповів Олег.
І вона, ця команда, постійно розширюється.
“Лікарі не мають кордонів”, – каже Олег. І це правда, його лікарня відкрита для усіх, хто хоче розвивати медицину.
І нехай так буде!
Ірина Заславець, фейсбук