П'ятниця, 25 вересня 2020
Запрошуємо, Гість
Ім'я користувача: Пароль: Запам’ятати мене
  • Сторінка:
  • 1
  • 2

ТЕМА:

Незвичайні історії із життя звичайних людей 4 років 3 місяців тому #141

  • Адміністратор
  • Адміністратор аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Дописи: 12
  • Подяка отримана: 0
Перехрестя доль

За вікном був теплий день. Уже не літо, та ще не зима. Осінь. Золота осінь.
Надія чекала гостей. Сьогодні вона святкує півстолітній ювілей. Радість зустрічі чомусь доповнювалася тривожністю та легким щемінням серця. Ще б пак, на вітальних листівках все ж таки вимальовується не 25, а велике кругле 50.


А тоді, вона, молода учителька математики одразу після закінчення університету прийшла працювати в сільську школу. Соціальний статус не дозволяв бути легкодумною. Відповідальність та скромність читалися на її симпатичному обличчі. Перші роки роботи були повністю віддані учням та вчительській справі. За цей час подруги вже встигли народити дітей та завести їх у перший клас. Своє сімейне гніздечко Надя вирішила будувати у той момент, коли до школи прийшов новий учитель трудового навчання. Микола одразу звернув увагу на красиву та привітну колегу. Спочатку усі шкільні дійства, а згодом й інші свята, почали проводити вдвох.
Закінчився навчальний рік, а з ним і стосунки. Як пізніше виявилося, Микола восени одружувався з іншою, навіть нічого не сказавши Наді. Весілля гуляли у кінці вересня, у день її народження.
А дальше, як у всіх... Сімейні клопоти, діти, сварки... Дружина подалася за кордон, залишивши його із двома доньками. Молодша тільки-но пішла в перший клас. Микола все частіше почав заглядати у чарку.
Через років три-чотири після жінчиної утечі-еміграції Миколу прибив телефонний дзвінок із закордону. Дружина говорила тремтячим голосом, розповідаючи про те, що хвора і у неї остання стадія раку. Лікарі дали їй лише три місяці. Світ змінив відтінки кольорів, які вмить стали сірими та брудними. Це було все, що вона привезла із заробітків.

Сьогодні знову вересень. Теплий осінній день. Найщиріші вітання друзів линуть у сторону Надії Ігорівни. Ніжні квіти для доброї людини. Цінні подарунки як вияв любові та поваги.
Немає на цьому святі колеги Миколи. У нього вдома помирає дружина…
Кілька десятків років тому танцював та веселився він на власному весілля, а вона тихо плакала у свій день народження. Нині ж все навпаки. Поки він німо сидить біля ліжка вмираючої дружини, вона святкує ювілей.
Життя іде за принципом бумерангу, іншого пояснення тут не знайти.
Олівія
Last edit: від Адміністратор.
Тема заблокована.

Незвичайні історії із життя звичайних людей 4 років 3 місяців тому #142

  • Адміністратор
  • Адміністратор аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Дописи: 12
  • Подяка отримана: 0
Темне сонце

На дворі була весна. Сонце вперше після зими лагідними промінцями обігріло холодну, наче лід, землю. Дітвора бігала біля фонтанів, молоді батьки теревенили між собою, обговорюючи плани на літо, а учні з гордістю поверталися зі школи.
Юстина, дівчинка років з дванадцять, кожнісінького дня приїжджала з іншого кінця міста до школи. На зупинку завжди йшла сама, одна-однісінька. Ні, не те, що в неї не було друзів. Вони були, але не так багато і більш скромні та мовчазні, на відміну від більшості теперішньої дітвори.
І ось їде тролейбус, в який зараз сяде школярка. Вдома на неї ще ніхто не чекає. Батьки на роботі до вечора, але нічого сумувати: мати напекла смачних млинців, батько із мізерної зарплатні ледве відібрав кілька гривень і купив донечці МР3-плеєр, тому нудьгувати дома не прийдеться. Та ще й з подругою вийдуть на кілька хвилин прогулятися парком, відчути свіжий подих юної красуні-весни.
Їдучи зі школи, дівчинка сіла на сидіння, яке виділене для інвалідів. В транспорті щозупинки пасажирів все більшало і більшало. З-поміж усіх виділялася жінка, років п’ятдесят, в рукавичках, з капелюхом на голові, та чітко нафарбованими губами світло-червоного кольору. На повен голос сама до себе говорила про невихованість тієї дівчинки, яка сиділа на сидінні для інвалідів, проклинаючи невинну ні в чому школярку та її батьків. «Як же тебе виховують ті твої батьки. От скоро вони будуть в моєму віці. Так нехай вам повикручує ті ноги, тоді будете знати, як поступатися старшим! Негідниця, непотріб малий!»
Юстинка спочатку не здогадалася, що мова йде про неї та згодом зрозуміла сама. Повернувши голову, дівчинка покликала ту жінку, промовивши: «Вибачте, що одразу не поступилася вам місцем. Я не знаю, можливо вам важче стояти, ніж мені, сідайте будь ласка». Юстина, шукаючи ногою за що зловитися і зручно стояти, дала місце знервованій жінці. Дівчинка була незрячою, вона бачила лише деякі відтінки неба, і то лише в сонячний день.
Жінка одразу не помітила цього, але коли Юстина запитала хлопця, чи проїжджали вже біля озера і дивними рухами почала пробиратися до виходу, жінка все зрозуміла. Заливаючись сльозами, вийшла за дівчинкою, вибачилася перед нею, цілуючи в щоки, але ж болю в душі не загоїти так швидко!
Тому не осуджуйте нікого, не знаючи всієї правди. Не проклинайте! Навіть якщо це дійсно не правильно. Будьте терплячими та милосердними. Життя занадто коротке, щоб займатися непотрібними справами. Творіть добро вже сьогодні – завтра може бути пізно!
Ігор БАЗАН
Тема заблокована.

Незвичайні історії із життя звичайних людей 4 років 3 місяців тому #143

  • Адміністратор
  • Адміністратор аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Дописи: 12
  • Подяка отримана: 0
Велика сила – мамина любов

Ця правдива давня історія сталася в одному із сіл Тернопільщини

Парасю, Парасю, чи підеш ти за мене? - не раз запитував Петро, старший парубок, молоду вродливу вдову.
Парася примружувала свої хитрі, зі злою іскриною , очі і відказувала:
Вийду, вийду, але спочатку вбий свою матір, бо вона мене не прийме за
невістку.
Петро сприймав ці слова за жарт. Знов щовечора ходив до вдови, крадучись садками й городами, ховаючись від людей. А мати весь час: одружуйся та й одружуйся. Вже й дівчину напитала – красиву, роботящу. Та ніхто парубкові не потрібний, бо серце до Параски прикипіло.
Наближалося свято Покрови. Хлопці засилали до дівчат сватів, готувалися до весілля. Вирішив і Петро з Параскою повінчатись. Та коли сказав їй про це, почув страшну відповідь:
Поки не вб’єш матері, не хочу тебе бачити.
Зажурився парубок. Що ж робити? Ні, не зможе він вбити матір. А думка,
що втратить кохану, пекла-обпікала серце, гадюкою звивалася в душі.
Тиждень ходив понурий, ховав від людей очі, а від матері – душу.
І от надумав-таки… Одного вечора добре нагострив сокиру, сидів у повітці довго-довго, поки в середині не погасло світло. Тяжко зайшов до хати, страшна думка хилила до землі, аж згорбився і постарів раптом. Мовчки постояв трохи, тремтячими руками взявся за сокиру…
Аж тут з печі:
Петре, синку, ти вже прийшов. Голодний, мабуть. На столі вечеря ще
тепла, поїж.
У хлопця серце чуть не вирвалося з грудей, а з рук випала сокира. Підійшов до образа, впав на коліна:
Господи Боже наш! Дякую, що не допустив до гріха страшного. Отче
наш… - тихо, зі слізьми на очах, молився Петро.
…До Параски він більше не пішов.
Ольга Літвінюк
Тема заблокована.

Незвичайні історії із життя звичайних людей 4 років 3 місяців тому #144

  • Адміністратор
  • Адміністратор аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Дописи: 12
  • Подяка отримана: 0
Зустріч з собою

Ми постійно чогось шукаємо! Кожен з нас у своєму житті в деякій мірі «по замовчуванню» перебуває в одвічних пошуках. В пошуках правди, істини, комфорту, спокою, затишку, взаємності, щирості, розуміння, поваги, підтримки, любові. Під впливом цього у всіх виникає одне запитання: «Де це все знайти? Де шукати? Кого питати? Куди йти? Чому мені чогось не вистачає? Хто мені це дасть? Кого мені шукати?». Відповідь не ховається в тижневих мудрування чи товстезних енциклопедіях. Вона зовсім поруч. Відповідь зовсім близько і, безперечно, кожен це відчуває. Кожен серцем бачить, наскільки близькою і навіть на дотик є відчутною відповідь, але щось нас стримує.
Де, втомлена гарматною чергою однакових днів душа, знайде відповідь? В кому її шукати?


Олег повертався додому. Ніщо так не втомлювало його, як ця поїздка з центру міста, де він працював, до під’їзду будинку, в котрому жив з тих пір, відколи залишився сам.
Він тисячу разів картав себе за те, що із безлічі квартир, котрих йому вдалося підшукати для оренди, вибрав саме цю. Проживаючи тут вже ось другий місяць, він сотні разів запитував себе: «Що ж я знайшов в цій убогій квартирці?» Але міняти він нічого не збирався. Олег взагалі ненавидів зміни. Вони його просто вбивали. Найдрібніші, наймізерніші в житті відхилення від звичного плину життя викликали величезний резонанс у його свідомості. Тоді все рухалося по кривій вниз. Все ставалося не так.
Все його до болю діставало, втомлювало і знеохочувало.
- Сьогодні справді був важкий день, - прошепотів він сам до себе, піднімаючись сходовою кліткою на 6 поверх.
Олег полюбляв себе жаліти. Йому видавалося, що все завжди проти нього і все, що стається за якимось чорним фатумом завжди йому на зло. Проте сьогодні все не так. Сьогодні видався дійсно громіздкий день. Хоча, можливо, і не зовсім це його так втомило...Тепер він сам. Ніхто не чекає його вдома. От зараз він підніметься на свій поверх і буде змушений шукати в робочій сумці ключ, вставляти його в замок і в якійсь дивній тузі відкривати холодні металеві двері, що з скрипом впустять його в квартиру. Коридор давно вже не наповнений смачним ароматом вечері, що колись в цей час вже була готова. І взагалі, єдиним запахом, що незрадливо літав у кімнаті був запах самотності. Він думав про це дуже часто. Спочатку його це смішило. «Хмм, не верзи дурниць, Олежику, як може квартира пахнути самотністю?» Але це дійсно так і було. Він прекрасно відчував, звик і ні з чим не переплутає цей їдкий запах самоти. Кожен подих, кожен новий рух м’язів, що наповнював легені киснем, - давав мозку чітко зрозуміти - ти сам. В цей день, в цю хвилину і завжди. Ти САМ.
А далі все по звичному сценарію. Ванна. Холодильник. Ліжко. Книжка перед сном. Темрява. І знову все по колу. Новий ранок, ще один день, що триватиме рівно стільки, скільки і попередній. Нічого нового. Нічого.
Вагон метро був напевне єдиним цікавим місцем, в котрому Олег дійсно хотів бути. Ця двадцяти п’яти хвилинна поїздка здавалася такою потрібною, такою важливо і жодна інша річ не давала йому стільки внутрішньої радості, як це. Тут безліч людей, кожен із своїм поглядом, мімікою, гримасою вдаваної радості від зустрічі когось знайомого і, найосновніше, - своєю історію. Кожного ранку Олег придумував кожному з них свою нову історію життя. Він обожнював малювати в уяві, як хтось приїжджає до дому, як його зустрічає дружина, (деколи вона була люблячою), як він розповідає, як пройшов його день і які сни йому сьогодні снились. У цій справі Олег був професіоналом. Він так обожнював робити такий аналіз, це було для нього ніби ковтком повітря після хвилини під водою.
На черговій станції двері вагону відкрилися, проте якусь мить ніхто не заходив. За секунду Олег побачив, як до його вагону вкочується інвалідна коляска. Молода дівчина, зовсім юна, швиденько крутила допоміжними колесами, щоб коляска закотилася всередину. Вона вправно «припаркувала» свій транспорт на місці для інвалідів і з полегшенням видихнула, заглядаючи у вікно. Олег побачив її тут вперше. За два місяці він жодного разу не зустрічав її, тому одразу став придумувати їй історію, почав писати в уяві її життєву новелу.

Самотність консервує мозок. Серце і свідомість, побувши в такому стані, ніби заморожуються і стають напівмертвими. Розбудити із цього стану може щось неочікуване. Якийсь крок, на котрий би ніколи не зважився, але робиш тому, що відчуваєш надзвичайно сильну потребу в комусь, відчуваєш пустку, котру наповнити може тільки любов, а в самотності її немає. Тільки та людина, котра настільки ж само відчула межу двох крайностей, зможе наповнити твоє серце та душу любов’ю.
Андрій Волянюк
Тема заблокована.

Незвичайні історії із життя звичайних людей 4 років 3 місяців тому #146

  • Адміністратор
  • Адміністратор аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Дописи: 12
  • Подяка отримана: 0
Різдвяна історія
Радість і мир самі не приходять – їх приносить Ісус.

В одному із навчальних закладів вчився звичайний хлопець. Навчання проходило, як і у всіх студентів – щотижневий від’їзд із дому на навчання, проживання в гуртожитку і, звичайно ж (як без цього), відвідування занять. Просто все і звично. У вільний час хлопець захоплювався слуханням рок-музики, а ще подорожував заплутаними сторінками веб-павутини. Спершу, здавалося б, нічого – і на виконання домашніх завдань, і на хатню роботу був час. Проте спливали дні, і без щоденного відвідування мережі все важче ставало вирішувати навіть найпростіші завдання. Він зрозумів: всесвітня павутина може все… Навіть до Церкви не потрібно ходити, бо ж і в Інтернеті є можливість знайти відповіді священиків на різні питання, та й багато сайтів пропонують віртуальні мандрівки визначними храмами усього світу. Навіщо даремно тратити час на дорогу? А на вулиці то холодно, то аж занадто тепло, а ще хор у церкві занадто повільно співає, а священик занадто довгу проповідь говорить, а вранці хочеться спати, а увечері – відпочити… Так подумав і знайшов для себе вихід: зовсім не ходити до Церкви. Та й хрестили його, як він собі роздумував, не за його згоди, а коли ще він був несвідомим немовлям… Як надумав, так і зробив. За усе своє життя лише три рази побував у храмі, і то не з власної волі. Перший раз його до храму принесли батьки в часі хрещення. Другий – коли увесь клас йшов на благословення у храм після випускного, і хлопцеві нікуди було подітися. А третій раз – також недобровільно: разом із групою студентів прийшов у церкву на посвяту. Оце й усе. Незважаючи на те, що батьки були глибоко релігійними людьми, юнак жодним чином до них не прислухався. Розумів: вони старші, а отже застарілі. А все нове та сучасне пропонує всесвітня мережа. І от малими кроками усе його життя цілком перемінилося. Ні тобі допомоги батькам, ні веселих розваг із друзями. І навіть реальний світ став набагато сірішим і буденнішим за віртуальний, бо ж тут усе: і різнобарвні кольорові ігри, де відчуваєш себе переможцем, і відсутність надокучливих батьків, які щоразу хочуть або до роботи долучити, або морально повчити. Та із друзями можна спілкуватися, коли забажаєш, і вони теж не заважають, бо, як і ти, мандрують сторінками віртуального світу. Так поступово Інтернет, який призначений бути засобом для обміну інформацією між людьми, став сенсом життя юнака – його богом. Про це він, звичайно, не думав і будь-які зауваження сприймав як недоречні і віри не гідні.
Наближалося Різдво. Повсюди красувалися святково прибрані ялинки, що виблискували різнобарвними ліхтариками.
Один із приятелів запропонував відвідати різдвяний вертеп його парафії. «Що ж я там робитиму? – байдуже запитав юнак. – «Буду дивитися на фігури, ялинки, образи – все це я можу оглянути і в Інтернеті». «Йти чи не йти?» – думав хлопець.
У роздумах минув тиждень. Приятель був приємно вражений, почувши, що запрошення прийнято. Хлопці, весело розмовляючи, пішли до церкви. Їх там уже із нетерпінням очікував новонароджений Ісус, що лежав на сіні у величній печері.
Такого навіть в мережі Інтернет не побачиш. А якщо й побачиш, то серцем не відчуєш радості, яка пломеніє з Різдвяної колиски-ясел, у яких лежить Маленьке Дитятко. Хлопець зачудовано оглядав усе: Пресвяту Родину, волхвів із пастушками, ангелів, усіляких звірят, сільські хатини і навіть царський палац. Особливо йому сподобалося колесо огляду, що було новинкою у вертепі того року. Серце раділо, споглядаючи вдале поєднання минулого і сучасного.

Невідомо, чи змінилися погляди юнака. Та серце, мабуть, на все життя запам’ятає дивне тремтіння від зустрічі із Месією, який був у центрі усієї краси. А його приятель стояв збоку і, радіючи за свого друга, мовчки дякував Спасителеві.
Леся Штокало
Last edit: від Адміністратор.
Тема заблокована.
  • Сторінка:
  • 1
  • 2
Модератори: Адміністратор