Четвер, 19 вересня 2019
Запрошуємо, Гість
Ім'я користувача: Пароль: Запам’ятати мене
  • Сторінка:
  • 1
  • 2

ТЕМА: Незвичайні історії із життя звичайних людей

Незвичайні історії із життя звичайних людей 3 років 3 місяців тому #133

  • Адміністратор
  • Адміністратор аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Дописи: 12
  • Подяка отримана: 0
Щиро вдячні усім, хто взяв участь у літературному конкурсі.
Щодня публікуватимемо декілька історій, що надійшли на нашу адресу.
Автори отримають книги у подарунок.
Долучення:
Тема заблокована.

Незвичайні історії із життя звичайних людей 3 років 3 місяців тому #134

  • Адміністратор
  • Адміністратор аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Дописи: 12
  • Подяка отримана: 0
На відстані серця…

Був звичайний робочий день. Шкільний хаос, не зовсім вдоволені обличчя колег, втома. Провівши останній урок, я поспішала втілити у життя решту планів на день. Мене чекав самотній мікрофон на студії. До слова, я працюю ведучою на одному із місцевих радіо. Розпочала, як завжди: «До вашої уваги книга Саверіо Ґаета «Чудо Кароля. Свідчення та докази святости Івана Павла ІІ». І зупинилася на мить…

Це ВІН! Пам'ять вишукувала у скрині минулого спогади…
Мені було 13. Разом із мамою ми їздили до Львова на зустріч із Папою Іваном Павлом ІІ. Напевно, тоді, у недалекому 2001 році, я, дівчина-підліток, не до кінця усвідомлювала усю велич цієї зустрічі. Світлий одяг та світла душа! Таким закарбувався у моїй свідомості образ Папи. Він проїжджав зовсім близько. На відстані руки, на відстані очей, на відстані серця! Невеличкий папамобіль, привітна посмішка та легкий помах руки, як знак вітання. Зовсім не так, як виходять на публіку перші особи держави чи знаменитості. Для мене, дитини, він уже тоді був святим!
А згодом плакало небо. Ми добряче змокли. Та сльози неба ніщо у порівнянні із слізьми радості та душевним спокоєм, який наповнював серця прочан.
Сьогодні для мене, уже дорослої, Папа Іван Павло ІІ є досконалою постаттю. Він – втілення усіх благочестивих рис. Ми у щоденному гаморі життя так швидко забуваємо про власну благочестивість. Як йому вдавалося берегти храм душі? Відповідь на це питання шукаю донині.
Особливо імпонує мені Понтифік своєю прямою прив’язаністю до молоді. Вивчаючи його життя, я натрапила на рядки із Послання на XVIII Світовий День миру: «Не бійтесь! Не лякайтесь Вашої молодості і Вашого глибокого прагнення до щастя, правди, краси і справжньої любові! Часом говорять, що суспільство боїться цих потужних прагнень молоді, що і Ви, також лякаєтесь цього. Не бійтесь!». Якою необхідною є така підтримка для кожної молодої людини у нашому суспільстві! Папа Іван Павло ІІ – уособлення чистоти, любові та віри, віри у власні сили, віри у світле майбутнє, віри у Бога!

Повернув мене у реальність голос звукорежисера. Не знаю, чи досконалим був у цей день ефір, тому що я неодноразово поверталася думками до постаті Папи, проте точно знаю, що колись, у дитинстві, я стояла поруч із святим, сама того не розуміючи. Я – щасливиця!
Олівія Тернопільська
Тема заблокована.

Незвичайні історії із життя звичайних людей 3 років 3 місяців тому #135

  • Адміністратор
  • Адміністратор аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Дописи: 12
  • Подяка отримана: 0
Ланцюг на шиї ангела

Ця історія трапилася в одному із сіл Тернопільщини у страшні часи повоєнних лихоліть, коли безбожна радянська влада руйнувала і закривала храми, перетворювала їх на склади та інші господарські приміщення, намагаючись із усіх сил знищити найважливіше для душі кожної людини – віру в Бога. Непокірних вбивали, катували, залякували, відправляли в тюрми й табори. У свята змушували селян тяжко працювати, а дітям намагалися нав’язати комуністичні цінності та ідеали.
На той час у селі панував дух страху і недовіри. Адже серед місцевих були різні люди – патріоти-націоналісти, прості селяни, котрі попри всі заборони таки вірили в Бога, а були й прихильники більшовицької влади. До останніх належав і молодий тракторист Іван. На той час він вже мав дружину і троє дітей – двох синів і доньку. Достеменно невідомо, з яких причин він став атеїстом, проте факт залишається фактом. Коли прийшла вказівка від вищого керівництва понівечити сільський костел, що був архітектурною «родзинкою» села, і в якому ще до війни грав старовинний орган, Іван погодився на цю чорну справу, хоч як плакала і вмовляла його дружина не робити цього, побоюючись кари Божої.
Проте той чорний день, коли проста людина підняла руку на святе, таки настав. Іван разом з іншими «сміливцями» взявся скидати хрести з куполів, а також закидати ланцюги на шиї статуй ангелів, якими був прикрашений костел. Ланцюги чіпляли до тракторів і тягнули фігури, щоб ті, падаючи з висоти, розбивалися на шматки. Побожні люди плакали від безсилля та від досі нечуваного й небаченого невігластва й святотатства, знаючи, що Господня кара не забариться, у той час, як безбожники руйнували святиню.
Минув час, і заподіяне зло бумерангом повернулось в Іванову сім’ю. Його красуня-дочка на світанку своєї юності через нерозділене кохання наклала на себе руки, повісившись у саду. І це був перший ланцюг на шиї ангела. Люди в селі ще довго обговорювали цю трагічну звістку, розуміючи, що смерть невинної дитини невипадкова, а є наслідком великого гріха її батька. Як кажуть у народі, тоді Бог вперше показав Іванові свій палець.
Життя продовжувалось. Сини виросли, створили власні сім’ї, подарували батькам онуків. Ніби й ніщо не віщувало біди, проте вона прийшла несподівано, немов грім серед ясного неба. Іван тяжко занедужав і танув на очах, наче свічка від вогню. Лікарі розводили руками, ліки не допомагали, а біль ставав щораз нестерпнішим. Відчуваючи близький прихід смерті, Іван запанікував, сумніваючись у правильності атеїстичних ідеалів. Його мучило питання: а що, коли загробне життя все-таки існує і після смерті його душа стане на Суд Божий, що він скаже тоді в своє оправдання?
Одного дня, коли провідати хворого батька приїхав син із вагітною дружиною, Іван попросив невістку дати йому напитися свяченої води. Вона послухала, налила води у горнятко і понесла тестеві. Коли той простяг руку, щось немов вдарило струмом молоду жінку і свячена вода вилилась на долівку. Після другої невдалої спроби, невістка злякалась не на жарт. Згодом люди в селі ще довго говорили, що Іван недостойний навіть води свяченої напитися. Ще до своєї смерті він дізнався про інше родинне нещастя – внучка народилась паралізованою.
А от третій життєвий хрест довелось нести вже Івановій дружині, невістці й онукам, бо другий син також скоїв суїцид, повісившись через проблеми на роботі. І це був ще один ланцюг на шиї ангела.
Ця незвичайна історія швидко поширилась усім селом. Її ще й досі переказують із уст в уста, щоб застерегти своїх дітей від необдуманих вчинків, адже за гріхи батьків доводиться відповідати невинним дітям, внукам, правнукам, аж до сьомого покоління.
Леся Заморська
Тема заблокована.

Незвичайні історії із життя звичайних людей 3 років 3 місяців тому #137

  • Адміністратор
  • Адміністратор аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Дописи: 12
  • Подяка отримана: 0
Заповіт бабусі

Молоді та щасливі; навчаються в омріяному ВУЗі, мріють про своє весілля, яке хочуть відсвяткувати після закінчення навчання, про спільне майбутнє у родинному колі та поруч із друзями.
Справжні друзі пізнаються в біді. І на жаль біда нагрянула. Одного дня в автокатастрофі розбиваються його батьки. Він, студент п’ятого курсу залишається сам, із рідним братом, також студентом, та хворою старенькою бабусею. Більше нікого, тільки їх троє. Друзі дуже допомогли, і душевно, і матеріально. Вона також була поруч. Не залишала його ні на мить, але залишила свої мрії про швидке одруження після навчання. Вони зараз не на часі. Треба поховати батьків, справити жалобу. А потім думати про майбутнє.
Закінчили разом навчання, успішно захистили диплом. Попереду пошуки праці. Відтепер їх матеріальний добробут лише в їх руках, немає від кого чекати допомоги: у нього немає батьків, а її батьки також не взмозі допомагати. Та є велике бажання бути разом, бути підтримко, розрадою та опорою один одному, не зважаючи ні на що.
На весілля їх благословила старенька бабуся. «Не бійтеся труднощів. Любіть один одного та пильнуйте. Був час війни, тоді було дуже важко, але люди не боялися одружуватись. Не мали нічого за душею, але спільною працею по-маленько наживали собі статків. Я не можу вам дати нічого, окрім молитви. Та пам’ятайте те, що ви вже багаті, бо знайшли один одного та покохали. А взаємна любов – то велика сила».
Весілля їх було скромним – не в розкішному ресторані та з лімузином, як у її мріях. Але в хорошому приміщенні, яке вистарав для них знайомий. Здається, до приготування весілля були задіяні всі – і родичі, і знайомі. Адже всі бажали, щоб два люблячі серця були разом. Згодом і робота знайшлася. Взялися до ремонтів у квартирі, бо вже очікували первістка. Турбот та життєвих труднощів вистачало. Їх малеча підростає, ось уже піде у перший клас. А їм треба віддавати кредит, тому вони змушені працювати у далекому сонячному Таїланді. Сумно та гірко без рідних і друзів.
Так проходять роки їх спільного подружнього життя та вони завжди пригадують повчання покійної бабусі: «Любіться та тримайтеся разом. І всі життєві труднощі подолаєте. Життя є таким - бувають радісні миті і сумні; буває надмір, а буває нестача. Та незмінною хай буде ваша любов. Саме вона вас надихнула бути разом».
Сьогодні у молодому подружжі вже підростають дві донечки. Жодна з них не пам’ятає своєї бабусі. Проте в пам’яті та серці їх батьків живе заповіт старої мудрої людини.
Юліанна
Last edit: від Адміністратор.
Тема заблокована.

Незвичайні історії із життя звичайних людей 3 років 3 місяців тому #139

  • Адміністратор
  • Адміністратор аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Дописи: 12
  • Подяка отримана: 0
"Я залишусь тут до перемоги..."

Аромат запашної кави пронизував вузькі вулички старого Львова. За вікном вирувало буденне безтурботне життя. Кожен поспішав у своїх справах. По Городоцькій безупинно летів потік машин. Тільки тут, у затишній кав’ярні, можна було сховатись від гомону вулиці і трішки відпочити. Вона глянула на годинник. Через 15 хвилин мала розпочатись пара. Дівчина поспіхом оплатила рахунок, взяла сумочку і чимдуж вибігла з кафе. На розі вулиці вона помітила чотирьох хлопців у військовій формі, які прямували в сторону вокзалу. В одного з них на плечі побачила знайомий шеврон батальйону «Дніпро-1». «Невже це Олексій? - промайнуло в її голові – Дві гітари на спині, з якими він ніколи не розлучався...» Та як вона не намагалась перебігти дорогу і поглянути ближче – не встигла. Червоне світло світлофора перекрило їй шлях, бійці швидко зникли з поля зору, загубившись у натовпі. У пам’яті виринули приємні спогади з недалекого минулого.

За обрієм виднівся рожевий захід сонця. У небі кружляла велика зграя чорних воронів, які дивились з-поза хмар на чорну страждаючу землю. Колись ще плодоносні поля тепер дарували людям лиш урожай снарядів та гільз. Над окопом свистіли кулі. Зміна Олексія закінчилась, і він направився в бліндаж, щоб відпочити після виснажливого чергування. Зручно вмостившись на розкладушці, Олексій з ніжною усмішкою на обличчі переглядав фотографії коханої дружини. У своєму серці він беріг її саме такою, як на картинці: усміхненою, щирою, із вогником щастя в очах. Хлопець починав поринати у сон, як несподівано продзвенів телефон.
- Привіт. Як ти?
- Тільки з посту вернувся, не хвилюйся усе добре. – з легким тремтінням відповів мужній голос. - А ви як там?
- У нас все як завжди, неспокій та тривога! І коли це все закінчиться…
- Я дуже сумую за вами.. Скоро, зовсім скоро... Ще трішки і ми будемо разом.
- Ти приїдеш наступних вихідних, як і казав? Нічого не змінилося?
- Спробую щось придумати, але ти ж знаєш, що це не від мене залежить. Командування обіцяло провести в кінці місяця ротацію. Я вас дуже люблю, обіймаю й чекаю, коли вас нарешті побачу.
Теплі спогади про рідну домівку навіяли відчуття затишку. Олексій згадав, як, ще будучи дванадцятирічним хлопчиком, вирішив скласти присягу на вірність Батьківщині і стати військовим. Спогади блискавкою миготіли в голові. Знайомство з Наталкою в рідному Дніпропетровську, перший вогонь у серці, тривалі місяці зустрічей, а за ними й одруження. Усі радісні мрії на майбутнє перекреслились у 2014-му, коли дізнався, що на війні загинув рідний дядько. Саме тоді прийняв рішення піти на фронт, бо відчував наскільки близько є небезпека. Спогади несподівано перервав голосний свист у небі – ударна хвиля пронеслась над їхнім бліндажем. Яскраве світло, пронизливий голос чергового «лягай», мить польоту, темрява.
Сонячне проміння пробивалося крізь зашторене вікно палати. З коридору лунали гучні «стройові накази». Зранку бійців, що лежали в госпіталі, скликали на так зване «шикування», яке щодня о 8 год проводила старша медсестра Сердюк. За військову вдачу її називали «генералісімус» Сердючка. Ця, на перший погляд, грубувата, але з чуйним серцем пані, вміла підбадьорити весь штат госпіталю та бійців. Не раз вона називала хлопців своїми синами, бо нещодавно їй довелось поховати власного.
Олексій на шикування не завжди приходив через погане самопочуття. «План денний» до палати цього разу принесла Аня - молода волонтерка з щирою та хороброю душею.
- Ось твій «порядок денний» - простягнула лист, на якому були розписані аналізи й процедури на сьогодні.
- Дякую, поклади на тумбочку поряд з вікном .
- У мене для тебе є ще приємний сюрприз.
Аня простягнула Олексію конверт, підписаний дитячою рукою. Інколи на великі свята діти надсилали листи з побажаннями та малюнками для бійців. Хлопці з нетерпінням чекали на ці вісточки з «мирного світу». Адже це була єдина згадка про тих, хто залишився там, і заради кого вони пішли захищати Батьківщину.
Олексій обережно взяв у руки конверт. Лист був з Дніпропетровська – його рідного міста. На аркуші паперу невміла дитяча рука зобразила щасливу сім’ю поруч з маленькою хатинкою, на якій майорів синьо-жовтий стяг.

- Саме цього мені зараз і не вистачає – простягнув він малюнок Ані.
- Як би я теж хотіла поїхати додому – сказала Аня.
- То чому не їдеш? Щось трапилось?
- Немає його… Війна зруйнувала все. Не залишилось нічого… Мама доглядає зараз за бабусею та дідусем. А батько… Для нього на першому місці гроші. Він залишив нас… Нікому не сказавши, виїхав у Росію.
- Прикро… Знаєш, напевно тільки мама у молитвах згадує мене й просить Бога, щоб я повернувся живим. Наталя навіть не прийшла провести мене на перон, коли вирушав на Схід… Уві сні я часто бачу свою домівку. Бачу, як приходжу з букетом улюблених червоних троянд для Наталки, і білих – для мами, як міцно обіймаю свою крихітну донечку.
Олексій різко повернув голову до вікна, пронизуючи поглядом обрій і тим самим показуючи, що не хоче продовжувати розмову.
- Думаю, що відстань не важлива, головне, що ви любите одне одного…
Не знала Аня, що у нього з Наталкою стосунки зовсім не такі романтичні. Олексій нікому не розповідав, що гроші теж зруйнували його сімейне щастя. Наталка давно уже не любить його, а тільки гроші, і чекає чергової зарплатні Олексія.
- Ну… ти одужуй, – кинула, залишаючи палату.
Їй часто доводилось спілкуватись з бійцями, а тому звикла до таких різких поворотів подій. До кожного знаходила особливий підхід: вміла розговорити, підтримати, порадити та вчасно зупинитись у потрібний момент. Деякі медичні сестри називали її навіть «ангелом охоронцем».
На вулиці Львова у заторах сигналили водії, поспішали кудись перехожі. Хлопці у формі вже давно пройшли повз, але Аня ще дивилась їм у слід, забувши, що поспішає в університет.
Люди, що зустрілися віч-на-віч із смертю, переосмислюють цінності життя та своє ставлення до інших. Вони не шукають у ближньому вигоди, не вдягають масок, а залишаються самими собою. Через жагу до життя та щирість оточення деколи їх не розуміє. Та на цьому новому шляху їх завжди підтримують ангели, які тут, поруч у друзях, близьких, рідних та іноді в зовсім не знайомих людях...
Білий Ворон
Last edit: від Адміністратор.
Тема заблокована.

Незвичайні історії із життя звичайних людей 3 років 3 місяців тому #140

  • Адміністратор
  • Адміністратор аватар Автор теми
  • Оффлайн
  • Адміністратор
  • Адміністратор
  • Дописи: 12
  • Подяка отримана: 0
Любов не має перешкод

У кожної людини впродовж життя складаються певні «традиції». У мене одна з таких — ходити в суботу на ринок за покупками. Ще однією так би мовити «традицією» є просто ходити пішки та спостерігати за тим, що попадає в моє поле зору. Інколи трапляються цікаві та кумедні історії, але найбільше люблю спостерігати за людьми. Йдеш вулицею... а назустріч — безліч людей, і в кожного своє життя, свої проблеми... Мимо пробігають безтурботні дітлахи, або поважно крокують молоді закохані пари... Інколи на шляху трапляється цікава споруда чи пейзаж. А ще... люблю дивитися у небо...
Одного вихідного, як завжди, зібравшись, вирушила на ринок. Довго блукаючи «вуличками» ринку, шукала те, що попередньо написала в списку «важливих» речей, які потрібно купити. Витративши понад 2 години, я таки купила все, за чим прийшла, та з повними торбами поверталася додому. При виході з ринку мою увагу привернув один торгівельний лоток. Це місце здавалося б, нічим не відрізнялося від інших: свій крам, свої продавці... Я затрималась поглядом на праці молодих людей. Їх було двоє. Він - старанно міряв метри тканини, а вона - рахувала вартість покупки. Все вміло та злагоджено. Обоє продавців були молодими людьми, з вигляду десь близько двадцяти п’яти років. Вона – маленька, мініатюрна, обличчя трохи обвітрене... Він – трохи вищий за неї, стрункий, рухи трохи скуті. В обох на руках були обручки. «Мабуть, сімейний бізнес», - подумалось. Ставши збоку, спостерігала за працею молодих. Вони видалися мені знайомими. Я перебирала в пам’яті всі події, які могли б мене пов’язувати з цими людьми... І де ж я їх бачила? Хм... Але ж таки бачила. З полегшенням усміхнулася... Згадала! Це дійсно вони! Побажала про себе їм удачі, та й пішла далі.
Влад і Оксана почали зустрічатися ще у школі. Навчалися в паралельних класах, були однолітками. Після успішного закінчення школи обоє поступили в університет, отримали дипломи, знайшли роботу та вирішили побратися. До весілля готувалися старанно. Як і всі, зазделегідь продумували свій вигляд, де і з ким будуть веселитися на забаві. Були щасливими... Адже що ще потрібно для повного щастя: є освіта, робота, кохана людина... Є все...
Рік тому, коли я працювала помічником обрядового старости у РАЦСі, ми, як завжди, чекали чергову молоду пару. Їх було багато, іноді було навіть важко порахувати... Коли багато пар, то роботу робиш механічно, не дуже вникаючи у долі молодих... Цього разу вийшло не так... До нас підійшла мама, здається молодої, і попросила, щоб обряд провели без весільного вальсу... Дивне прохання, але для нас, звісно, проблеми не було. Без музики, значить без музики.
Двері церемоніального залу відчинилися... При вході - двоє - він та вона. Вона - тендітна та дуже красива. Він — статний... Під вальс Мендельсона зайшли у зал. Здалося, що молодий робить значні зусилля, коли робить кроки.
Весільний рушник... рука в руці... обмін обручками, присяга. Обіцяли завжди бути разом – і в горі, і в хворобі. Вона говорила чітко та впевнено, йому ж слова давалися важко. Так не хотілося дивитися на його обличчя, так не хотілося бачити болю. Вона була зосередженою та серйозною, а в нього по щоках котилися сльози.
Згадував той день, коли одного разу їдучи на роботу, його продуло і застудив нерв... Обличчя перекосилося, пошкодився мовний центр, стало важко координувати свої рухи. Медики не могли сказати точно, чи він одужає чи залишиться калікою.
Його батьки розраджували дівчину та висловлювали їй своє співчуття. Запевняли, що не будуть гніватися, коли вона його залишить та відмінить весілля. Переконували, що для її тендітних пліч, каліка є заважкою ношею, адже вона молода та красива і в неї все життя попереду. Та вона була непохитною. Раз пообіцяла йому свою любов значить буде любити. І весілля має відбутися.
Церемонія закінчилася... Після них приходили інші... Але ці «рідні» запам’яталися назавжди. «Вона дуже відважна» - ділилася своїм враженням колега. «Але вони ж не будуть жити разом» - відповідала інша. А я тихо молилася та бажала їм щастя, якого вони так прагнули...
Я дуже зраділа, коли побачила їх разом через рік. Вони разом! Так раділо серце... Так хотілося підійти, привітатися, поцікавитися як у них справи, просто поговорити... Але не наважилася... Про себе побажала їм любові, щастя та удачі. Ще трішки постояла... і пішла...
І пригадалися слова: любов не чваниться, не надимається; любов не переминає, не має перешкод. Любов ніколи не перестає!
Я йшла, назустріч йшло безліч щасливих людей... із своїми клопотами. Та в пам’яті виринала згадка про тих, не таких як всі, на чию долю випало так багато випробувань...і які попри усе несли далі свою любов.
Юліанна
Last edit: від Адміністратор.
Тема заблокована.
  • Сторінка:
  • 1
  • 2
Модератори: Адміністратор