Заговори, щоб я тебе побачив

Бо хто хоче життя любити

Й бачити дні добрі,

Хай береже язик від лихого,

Уста від слів лукавих

Із послання апостола Павла

Наші очі — безцінний дар Божий. Недарма в народі кажуть: бережи, як зіницю ока. Очі допомагають нам бачити красу рідного краю, небо зо­ряне, сонце й місяць, милі обличчя тата й мами, усіх людей, що оточу­ють нас. Очима ми спілкуємося. Вони також відбиття нашого внут­рішнього світу. Як говорить поет В. Симоненко: «Очі — вікна моєї душі». За допомогою очей ми пізна­ємо світ: дістаємо 95 % інформації навколишнього світу; оцінюємо зовнішність людини, рівняємося на моду, милуємося красою мистецтва, читаємо й бережемо їх від усього лихого.

Однак ми не тільки бачимо, але й чуємо світ. Уявімо себе на місці глухих людей — затулімо вуха на певний час... І нам наче відбере подих, бо світ перестане мінитися звуками, стане для нас німий і далекий.

Для активного спілкування Бог дав нам слух, щоб ми чули Слово Боже, добрі настанови батьків, поради вчителів і друзів, освідчення в коханні, перші слова немовляти; шепіт беріз і посвист вітру, дзюрчання струмка й німу тишу; щоб ми чули самого себе, свою душу.

Щодня ми хочемо бачити привітних та охайно одягнених людей, чисті вулиці і впоряджені парки, веселу дітвору і святий храм... Але не хочемо бачити п'яних, грубих людей (як молодих, так і літніх), не хочемо бачити й чути все те, що зневажає, принижує людину.

Не хочемо бачити, не хочемо чути... Кого? Хто ж це той, кого не хочемо бачити й чути? Можливо, це й я, мій язик, який не підвладний моєму розумові, який не дотримується культури спілкування?..

Щоб спілкуватися, ми маємо такий орган мовлення, як язик. Про ньо­го апостол Яків у Писанні так говорить: «...Коли хто не завинить сло­вом, той чоловік досконалий, що може загнуздати й усе тіло».

Знаменитий байкар Езоп був рабом філософа Ксанфа. Запросивши гос­тей, той наказав Езопові приготувати на обід щось незвичайне. Езоп купив язики і приготував із них три страви. Ксанф запитав раба, чому той приготував тільки язики, на що байкар відповів: «Ти звелів приготувати щось найкраще. А що може бути краще за язик! За допомогою язика будуються міста, розвиваєть­ся культура народів! За допомогою язика ми вивчаємо науки й дістаємо знання; за допомогою язика люди розмовляють одне з одним, вирішують різні питання, моляться, просять, вітаються, миряться, виконують прохання, освідчуються в коханні. Тому нема нічого кращого за язик». Таке пояснення сподобалося Ксанфу і гостям.

Другого разу філософ віддав розпорядження, щоб Езоп приготував на обід щось найгірше. Езоп знову приготував язики. Усі були здивова­ні, а байкар так пояснив свій вчи­нок: «Ти велів мені приготувати щось найгірше. А що може бути гір­ше за язик? За допомогою язика люди засмучують і розчаровують одне одного, лицемірять, говорять неправду, хитрують, сваряться, зра­джують, ображають, говорять непристойно. Чи може ж бути щось гір­ше за язик?!» І цією відповіддю був задоволений Ксанф та його гості.

Отже, стрижневим елементом мовно-мисленнєвого спілкування є Слово, яке проявляється в культурі морального висловлювання, в культурі спілкування з окремими індивідами, суспільством і локальними спільнотами.

У культурному спілкуванні ми дотримуємося ще й суто формальних настанов, правил, що регулюють зовнішні прояви людських стосунків (поводження з людьми, формули звертання, вітання, вибачення, подяки, поведінка в місцях громадського користування, манери, одяг тощо), що називають етикетом (франц. etiquette — ярлик, етикетка). Недотримання етикету завжди призводить до грубості, а то й відкрито­го хамства. Органічне ж засвоєння принципів етикету, включення їх до загальної системи людських моральних цінностей становить необхід­не опорядження ввічливості — важливого показника морального стану людської особистості.

Ввічлива людина ніколи поза очі не буде обговорювати іншу людину. Але ж інколи хочеться почесати і язиками двом подругам про третю, чоловікові й дружині «на кухні», співробітникам за кавою, бабусям у парку, дідусям за пивом. І всім, не кажучи вже за чаркою... І забуваємо, що кругом нас діти, які вбирають все, що бачать і чують. Хто хоче позбавитися цієї гріховної звички, хай повісить у своїй свідомості уявні «три сита», щоб був стриманий у розмові, не говорив погано про інших.

Три сита

Якось прийшов до Сократа один чоловік, який був дуже схвильований.

- Гей, Сократе, чи ти чув, що витворив твій друг? Я повинен тобі це розповісти.

- Зачекай-но, - перебив його мудрець. - Чи те, що хочеш мені сказати, ти пересіяв через три сита?

- Три сита? - запитав той здивова­но.

- Так, мій дорогий, три сита. Давай подивимося, чи те, що ти маєш мені сказати, пройде через три сита.

Перше сито - правда. Чи ти впевнений, що все, що ти хочеш мені розповісти, є правдою?

- Ні, я чув, як про це говорили інші...

- Так, так! Але, напевно, ти перевірив це другим ситом. Це сито - добро. Чи те, що ти хочеш мені розповісти, - якщо й є якісь сумніви у правдивості, - то хоч, щонайменше, є добре?

Вагаючись, той сказав:

- Ні, це ні, навпаки...

- Ага! - перебив Сократ. - То давай візьмемо ще й третє сито і запитаємо, чи так уже й необхідно розповісти мені те, що тебе хвилює!

- Аж такої необхідності немає...

- Отже, - посміхнувся мудрець, - коли те, що ти мені хочеш розповісти, не є ні правдивим, ні добрим, ні необхідним, то забудь про це і не обтяжуй ні себе, ні мене!

Говорячи про інших, ми повинні казати про їхні добрі якості, а не помилки.

Святий Філіп Нері був надзвичайно хитрий. Якось він вирішив відучити одну жінку розповсюджувати злостиві балачки.

Він попросив купити йому на базарі курку й по дорозі назад обскубати її. День був дуже вітряний.

Коли жінка з куркою прийшла до Філіпа, святий похвалив її і додав: «А тепер залишіть, будь ласка, курку тут і принесіть мені пір’я!»

«Це ж неможливо!» - закричала жінка. – Вітер розвіяв його на всі боки».

На це Філіп Нері дуже серйозно сказав: «Так само неможливо виправити вашу злу балаканину».

А як часто в сімейних конфліктах винуватцем є наш язик, якщо ми не в силі загнуздати, тримати його за зубами.

…До Святого Вікентія одного разу прийшла жінка. Вона скаржилася на свого чоловіка, бо він такий буркотливий та запальний, просто неможливо більше з ним витримати. Щоб у дім знову повернувся мир, Вікентій дав їй одну пораду: нехай піде до монастиря й візьме трохи води з тамтешньої криниці. Коли чоловік прийде додому, хай візьме ковток води в рот і тримає обережно. І вона побачить, як станеться чудо.

Жінка все ретельно виконала, коли ввечері чоловік прийшов додому невдоволений та нетерпеливий. Ще кілька разів жінка випробувала свій таємничий засіб, і завжди чоловік замовкав, і буря оминала їх оселю. Відтоді чоловік її перемінився. Він знову говорив їй милі слова і хвалив за лагідність та терплячість.

Жінка, приємно вражена такою зміною, поспішила до святого й про все розповіла йому.

- Не вода з монастирської криниці, яку я велів тобі дати, дорога доню, спричинила це чудо, а лиш твоє мовчання. Раніше своїм сперечанням дратувала свого чоловіка, а твоє мовчання заспокоїло його.

Ще й сьогодні в Іспанії існує прислів'я: «Пий воду святого Вікентія!»

І ми вживаймо час від часу ковток цієї води!

Уміймо і ми помовчати, коли це потрібно.

Галина Дерлиця