Вівторок, 16 жовтня 2018

«Ми просто були звичайними!» Незряче подружжя прожило разом 72 роки

Вони ніколи не побачили свої обличчя, хоча прожили в сакраментальному союзі понад 70 років. Попри те вони навіть виховали десятьох дітей і дочекалися 25 онуків!

Ранньою весною 2017 року у віці 95 років помер Роберт (Боб) Махоні, багаторічний лавник державного суду в американському Мічигані. Чотири роки раніше після 72 років подружжя померла його дружина Дженні Кубінгер. Пари, які проживають разом кілька десятків років, – це не рідкісне явище у світі, зрештою Махоні – це винятковий випадок. Від ранньої молодості вони обоє були незрячі, але інвалідність не стала на перешкоді їхньому спільному щасливому життю. Свідчення Роберта і Дженні з’явилося на шпальтах американської християнської преси ще за життя подружжя, але воно й досі дуже популярне в усьому світі.

Пара походила з родин чеських та ірландських іммігрантів, які прибули за Океан на початку ХХ століття. Дженні втратила зір ледь у три роки внаслідок трагічного випадку. Вона відвідувала початкову школу для незрячих дітей, де відразу після закінчення навчання познайомилася з 15-літнім Робертом, який також став незрячим внаслідок вродженої неврологічної вади. Після періоду заручин пара уклала шлюб 1941 року. Дженні пригадувала, що це був дуже важкий час не тільки через вступ США в Другу світову війну після японської атаки на базу Перл Харбор, але й через смерть її батька, до якого вона була дуже прив’язана. Молода пара не була заможною і мусила винаймати квартиру за 37 доларів на місяць.

З величезним зусиллям (у 40-их рр. у вищих навчальних закладах практично не було незрячих осіб) Роберт закінчив вивчати правознавство і був обраний лавником державного суду Мічигану. Це був перший в історії Сполучених Штатів випадок, коли таку посаду зайняла незряча людина. Фінансова ситуація подружжя покращилася на стільки, що вони змогли придбати власну невелику квартиру.

Мабуть, нас можна було легко обманути, тому що ми не могли оцінити стан приміщення на власні очі. Чи ви можете уявити собі двох незрячих, які приходять оглянути квартиру? На щастя, Бог послав на наш шлях чесну людину, яка все нам добре пояснила – пригадувала з роками Дженні.

Їхня перша дитина, син Гарі, з’явився на світ через 2,5 роки подружнього життя. Дженні переживала великий стрес, оскільки вона боялася купати хлопчика і виконувати над ним звичайні щоденні дії. На самому початку їй допомогла мама, але вже через три тижні навчання вона могла все робити самостійно. Вона сама також прала пелюшки і постіль. «Багато людей запитувало нас, як змінилося наше життя після народження дитини і як ми з цим впоралися. Отож змінилося тільки так, що ми вже не могли подавати один одному сніданок у ліжко, що стало правилом відразу після шлюбу,» – жартома пояснювала пані Махоні. Після Гарі у незрячому подружжі впродовж чверть віку народилося ще десятеро дітей. Усі не мали проблем із зором.

Щоб добре порядкувати в домі, пара прив’язувала до дитячого одягу невеликі металові дзвоники, щоб їх було легше знайти в квартирі. Вони зберігали усі знаряддя і миючі засоби в одному місці на висоті, до якої можна було зручно дотягнутися рукою. Тільки зрідка вони користувалися допомогою електриків чи сантехніків. Коли підросли старші діти, вести дім стало значно простіше.

Пара завжди підкреслювала, яке значення у їхньому житті відіграла віра. «Я вірю, що з нами увесь час був Бог, інакше ми б не впоралися. Ми просто були звичайними і жили нормально, як інші» – пригадувала Дженні. Усі подружні роки вони удвох щодня відмолювали розарій, не пропускали недільну літургію, а всіх дітей відправили у католицькі школи. Подружжя змогло навіть знайти час на власне дозвілля, щодня виділяли годину на гру в карти, виконані системою Брайля. Подружжя прожило разом кілька епох, наприкінці життя чисельне гроно внуків ознайомило їх з використанням комп’ютерів для незрячих.

Коли люди запитували Махонів, за що вони вдячні Богу, ті найчастіше відповідали: «За все, адже ми маємо прекрасне життя, яке Він нам подарував!»

За матеріалами сайту