Середа, 09 серпня 2017 12:36

“Він помер, але смерть не здобула перемогу” - лікар “Швидкої допомоги”

Мені ніколи не забути того випадку, коли одного разу за викликом наша бригада приїхала до літнього священика, якого повалив інфаркт.

Він лежав на ліжку в темно-синьому підряснику з невеликим хрестом у руках. Об’єктивні дані говорили про кардіогенний шок. Тиск вкрай низький. Хворий був блідим, з холодним липким потом, мав сильні болі. При цьому зовні він був не просто спокійним, а абсолютно спокійним і незворушним.

У цьому спокої не було жодної напруги, жодної фальші. Понад усе мене вразило перше поставлене ним запитання: «Маєте багато викликів? Ви, напевно, ще й не обідали?». І, звертаючись до дружини, продовжував: «Марійко, зготуй їм щось». Далі поки ми робили кардіограму, вводили наркотики, ставили крапельницю, викликали спеціалізовану реанімаційну бригаду, він поцікавився, де ми живемо, чи довго добираємося до роботи, запитав слабким голосом скільки у нас з фельдшером дітей і скільки їм років.

Поки ми проводили різні маніпуляції, намагаючись полегшити його страждання, він цікавився нашим життям, не виявляючи при цьому і краплини страху. Він бачив наші заклопотані обличчя, дружину, яка плакала, чув, як при виклику спеціалізованої бригади звучало слово «інфаркт». Він розумів, що з ним відбувається. А я був вражений таким самовладанням.

Через п’ять хвилин його не стало...

Дивне почуття, яке викликала в мені ця смерть, не залишає мене до сьогодні. Тому що найчастіше все буває зовсім не так. Страх паралізує волю хворих. Вони думають тільки про себе і свій стан, прислухаються до змін в організмі, до останнього подиху чіпляються за найменшу можливість жити. Все що завгодно, але лише б жити. У квартирах, де нема місця для ікон і хрестів, проте є плазмова панель у всю стіну, де в коридорі просять одягнути целофанові бахіли, незважаючи на важкий стан хворого, взагалі, буває, розігруються «істерики останньої хвилини». Зі стогоном, метанням по ліжку, хапання за руки, загляданням в очі, невпинними запитаннями про своє становище і його прогноз з метою зловити в погляді лікаря, його голосі, словах хоч якусь примарну надію на чудо зцілення. Такі хворі перед впаданням в несвідоме, вимотують рідних і оточуючих своїм страхом. Медики відчувають себе після такого невдалого результату знесиленими. Але не тому, що не змогли надати допомогу в повному обсязі і врятувати пацієнта. Спустошеність і розгубленість відчуваєш від того, що смерть тут перемогла людину.

До слова сказати, такі ж «переможені» страхом хворі зустрічаються там, де всі стіни обвішані іконами, столи завалені релігійною літературою, всюди мерехтять лампади, а хворі замість прописаних лікарями ліків п’ють тільки святу воду, багато літрів якої в різній тарі можна побачити всюди в квартирі.

А ось після смерті того священика досі, як не дивно, в мені живе почуття тихої радості. Там смерть не здобула перемогу. І коли я «прокручую» в пам’яті 2-3 подібних випадки з моєї практики, саме собою виникає питання: «Смерте, де твоє жало?»

Лікар «Швидкої допомоги»

За матеріалами сайту

Прочитано 258 разів

Додати коментар

Захисний код
Оновити