Жив на світі музикант. Він настільки віртуозно виконував музику, що люди говорили, ніби він може підібрати мелодію для кожної людини. Однак сам музикант був нещасливий.
«Не може бути, – думав він, – щоб на світі було лише сім нот. Повинна ж бути хоча б ще одна…»
Музикант відвідав кращих майстрів музики, але всі вони лише розводили руками.
– Нема восьмої ноти, – говорили вони, – принаймні, нам вона не відома.
Музикант і сам пробував якось витягувати цю ноту, але його спроби не приносили успіху. Одного разу він почув про вчителя, який, як говорили люди, міг вирішити будь-яку проблему, та й пішов до нього.
– Так, є восьма нота – сказав вчитель, вислухавши музиканта. – Точніше вона найперша.
– Покажіть мені її, учителю! – вигукнув музикант.
– Ти її знаєш, – відповів вчитель.
Щасливий музикант покинув вчителя і знову відправився на пошуки загадкової восьмої ноти, яка, як сказав вчитель, була першою. Після довгих блукань музикант знову прийшов до вчителя.
– Я не знайшов її, – сказав він.
– Її і не треба було шукати, – відповів вчитель, – я ж сказав, що ти вже знаєш цю ноту. Досі ти вчився творити музику, тепер же повинен навчитися її слухати.
І музикант почав відвідувати виступи інших, намагаючись почути нову ноту в їхній музиці. Не почув нічого нового, проте почув багато чудової музики, яку, як виявилося, раніше не слухав.
– Ви навчили мене чути музику, – сказав, знову прийшовши до вчителя.
– А чи знайшов ти восьму ноту? – запитав вчитель.
– Ні, – сказав музикант.
– Значить, я даремно витрачаю з тобою час, – перебив його вчитель і помахом руки відіслав геть.
Через кілька днів вчитель сам покликав музиканта.
– Завтра до мене прийдуть поважні гості. Чи не міг би ти зіграти для них?
Музикант погодився.
– У мене є тільки одне прохання, – сказав вчитель, – ти повинен почати грати лише після того, як я махну рукою. Це дуже важливо.
– Добре.
Наступного дня музикант прийшов до вчителя та приготував інструмент. Маленька кімната була наповнена гостями, які все ще прибували. Вчитель вітався з кожним та розпитував про здоров’я.
Запрошені з цікавістю дивилися на музиканта і голосно розмовляли. Музикант чекав. Нарешті всі зайняли свої місця і вчитель почав розповідати гостям відому притчу про імператора. Розповідав він нудно, тому гості не слухали, а продовжували свої розмови. В загальному шумі вчителя майже не було чути, та музикант чекав. Нарешті вчитель представив музиканта. У кімнаті запанувала тиша. Музикант приготувався, поклавши пальці на струни. Вчитель підняв руку і раптом завмер, мов кам’яний ідол. Завмерли в різних позах і гості. Завмер і музикант в очікуванні помаху руки вчителя.
Запанувала цілковита тиша. Музикант дивився на вчителя і мимоволі вслухався в тишу. Але вчитель стояв нерухомо.
Тиша була настільки повною, що стала звуком.
«Це “му” – нота безмовності і найгучнішого крику. Нота мовчання і всіх слів. Нота порожнечі і знання…»
Музикант вклонився вчителю і в повній тиші покинув кімнату.
За матеріалами сайту